Памʼятаєте молдовську політикиню Вікторію Фуртуне?
Ту саму молдовську кандидатку в президенти, яка нині очолює партію “Велика Молдова”. Минулого року вона розпочала свою кампанію з білим голубом “миру” в руках – на фоні пам’ятника Суворову в Тирасполі. Прямо в серці Придністров’я.
Цікавий натяк.
Тоді ж, кажуть, за неї агітувала “сітка Шора”, передвиборча технологія за підтримки Ілана Шора, який перебуває в Москві. Тобто, проросійська кандидатка.
Чи чия?
Цього року Фуртуне винирнула вже з геополітичними амбіціями й публічно озвучила територіальні претензії до України. Мовляв, Молдова, споконвічно була морською державою, а отже має “повернути” свої землі. Ті самі, які давно і абсолютно легітимно належать Україні.
Наступний акт передвиборчого спектаклю відбувся ось-ось недавно: це була поїздка у монастир у Путні, в Румунію. Туди, де похований Штефан чел Маре – молдовський правитель 15 ст. і потужний символ, який масштабувала радянська влада, формуючи Homo Moldovanus Sovieticus (і це не образа, ні в якому разі, так називається праця молдовського історика, яка досліджує молдовську ідентичність).
Там, без жодного погодження з румунською стороною, Фуртуне записала політичний ролик, що звісно, румунам, мʼяко кажучи, не сподобалося. І взагалі Румунію Фуртуне своєю “Великою Молдовою” дратує не менше, ніж Україну.
І це, до слова, для Молдови – потенційний актив.
Принаймні, з позиції “вух, які стирчать”.
Почну з того, що у Молдові, як і в нас, як і скрізь – свої унікальні травми, тіні й скелети… Одна з таких суто молдовських травм – це питання ідентичності. Точніше – її відсутності. І концепт, який пропонує Фуртуне – якраз про це.
Але фундаментальний парадокс в тому, що у сусідній Румунії молдован живе щонайменше втричі більше, ніж у самій Республіці Молдова.
Хоча це і не те саме.
Попри каламбур, молдавани з Молдови – політична нація, яку Радянський Союз цілеспрямовано плекав на противагу румунській, в той час, як у Румунії – це регіональний етнос.
В середньовіччя Молдова та Валахія, обʼєднавшись, утворивши основу сучасної Румунії. І саме до цього концепту Великої Молдови, Фуртуне апелює сьогодні. До ідеї Великої Молдови, тобто території середньовічного молдовського князівства, яке охоплювало частину нинішньої Республіки Молдова та девʼять повітів сучасної Румунії.
Але навіщо все так ускладнювати? Чому їм просто не розкручувати унірю?
Ну бо, по-перше, це про інтелектуальні еліти. Це не про глибинний народ. Тим більше не про суспільство, яке вийшло із совка без фундаменту, бо цей фундамент совок у нього вибив з-під ніг ще раніше.
І міф в який вдихає життя Вікторія Фуртуне має на меті, якраз закрити націоналістичну нішу, потенційно давши глибинному народу опору і ресурс для самоусвідомлення, так щоб не злитися і не розтворитися.. і не зникнути, як спільнота.
По-друге, навіть для молдовських уніоністів уніря має свої ліміти. Бо уніонізм закінчується там, де з’являється логічна необхідність віддати Бухаресту “ключі від церкви”. А хто ж владу віддає добровільно, хай навіть заради історичної справедливості. Тому для Румунії уніря – це здобути. А для Молдови – не все так однозначно.
Тому і є молдовенізм. І очевидно, що в часи кризи він служить не “сітці Шора”, а є таким собі механізмом задля гомеостазу існуючого державного утворення.
Нинішня Молдова в її кордонах остаточно сформувалася після Ясько-Кишинівської операції 1944 року, яка, до слова, й досі залишається сценарієм військових навчань у Придністров’ї (от якраз нещодавно завершилася саме за цією методичкою).
І от, до речі.
Придністровʼя.
Це – другий парадокс, але більше структурний, не фундаментальний. Але придністровський контекст теж значною мірою стосувався кризи ідентичності, яка була використана російською армією для вторгнення.
А тепер згадайте: Фуртуне минулого року стоїть із голубом миру в Тирасполі. А сьогодні в інтерв’ю пояснює: “ну бо Придністровʼя – це Молдова”.
Логічно, питань не має.
В усіх своїх ефірах і текстах я намагаюсь доводити думку, що дихотомія “проросійський/проєвропейський” у нашому регіоні часто не працює.
Ніколи не працює.
Такий підхід надто спрощує складні зв’язки й створює уявлення про альтернативи, які часто не мають нічого спільного із місцевим калейдоскопом інтересів і в окремих випадках, як у випадку Фортуне, заважає розгледіти ті самі вуха, які все виразніше стирчать з-під її політичного проєкту.
То чиї ж це вуха?
Напередодні Фортуне дала інтервʼю телеканалу N4. Буквально днями до того, як відбувався у Молдові “європейський” референдум, виперли журналіста, який у своїх соцмережах закликав ігнорувати голосування. Усім було очевидно, що референдум – це суто передвиборча технологія. І слово “технологія” тут не для критики – хай самі дають цьому оцінку.
Але те, що телеканалу, який позбавився від телеведучого не роздумуючи, очевидно є, що втрачати – це факт. І от – Фортуне з’являється в ефірі й дає програмне інтервʼю, і все нормально. Хоча у Молдові й не таке ставало приводом, якщо не для закриття, то для штрафу, чи перевірки. Тож, дивно все це.
Ну і на останок.
Чому я вважаю, що ця гра може бути вигідною Молдові.
Якось у Чернівцях мала честь брати участь із колегами та дипломатами у стратегуванні румунського і молдовського напрямків. І я тоді припустила, що часом може виявитися так, що чим глибше порозуміння між Україною та Румунією, тим важче дихається Молдові. Не через конфлікт чи незгоду, а через брак простору для маневру.
То чиї вуха стирчать з-за Фуртуне?
Хто зрозумів – той зрозумів.
