Придністровський конфлікт розпочався на тлі дезінтеграції Радянського Союзу ще до його фактичного розпаду. Гарячою фазою конфлікту стала війна 1992 року у якій офіційна влада Кишинева поступилась силам Росії, 14-а армія якої дислокувалась у регіоні та виступила на підтримку місцевих сепаратистів.
У результаті територія Придністров’я перетворилася на «сіру зону» на кордонах ЄС і НАТО та перешкодою на євроінтеграційному шляху Молдови. Особливо гостро ця небезпека почала відчуватися після початку повномасштабної агресії Росії проти України.
Спроби врегулювання конфлікту
Так звана Придністровська Молдавська Республіка не визнана жодною країною-членом ООН та залишається непідконтрольним утворенням на території Молдови із внутрішніми процесами та інтересами. Згідно законом Республіки Молдова про особливий статус Придністров’я, регіон у 2005 році отримав статус автономії. Придністров’я повністю залежить від газових поставок з Росії через територію України на територію Молдови, а виплати Республіки Молдова за електроенергію складають понад третини бюджету «ПМР».
Перший механізм консультацій з врегулювання Придністровського конфлікту було створено ще у березні 1992 року. Тоді, крім міністра закордонних справ Молдови, також були представники Росії, України та Румунії у якості посередників. Проте згодом Румунія перестала брати участь у переговорному форматі. Формально Румунія продовжила слідкувати за процесом врегулювання конфлікту, проте не брала в ньому безпосередньої участі.
Найвідомішим планом з врегулювання Придністровського конфлікту став так званий «план Козака», який презентувала Росія у 2003 році. Його названо за прізвищем автора – Дмітрія Козака, тогочасного заступника голови адміністрації РФ. План передбачав федералізацію Молдови, особливий статус Придністров’я, надання Придністров’ю і Гагаузії права вето на ключові загальнодержавні рішення та продовження присутності російських військ у регіоні ще на 20 років після підписання угоди. Тодішній президент Молдови Володимир Воронін початку прихильно ставився до «плану Козака», але під тиском громадськості та Європейського Союзу зрештою відмовився від нього.
Придністров’я це теж не надто влаштовувало, адже повернення під юрисдикцію Кишинева, нехай і в дуже «лайтовому» варіанті, перешкоджала здійсненню корупційних схем, завуальованих під бізнес.
Чергова спроба врегулювання була здійснена Україною у 2005 році, на саміті ГУУАМ – Організації за демократію та економічний розвиток. Цю регіональну організацію було створено у 1997 році Грузією, Україною, Азербайджаном та Молдовою. На 2005 рік до організації також входив Узбекистан. Після його виходу абревіатура організації – ГУАМ.
Саміт 2005 року проходив у Кишиневі. Тодішній президент України Віктор Ющенко представив свій план врегулювання Придністровського конфлікту, який передбачав надання заміну російських військ міжнародними силами та демократизацію. Крім цього, Придністров’ю пропонувалось надати розширену автономію з правом виходу із Республіки Молдова у разі об’єднання Молдови з іншою державою – відповідний закон було прийнято парламентом Молдови напередодні.
Пункти «плану Ющенка» були сюрпризом для учасників, лише перед самітом з планом були ознайомлені представники Молдови та Румунії. Молдовська сторона розкритикувала його за пункти, що де-факто дозволяли легалізувати владу у Придністров’ї – проведення вільних та демократичних виборів до Верховної Ради Придністров’я у той час, як російські війська ще мали знаходитись у регіоні.
Попри справедливу критику, «план Ющенка» підштовхнув Кишинів до ухвалення закону про особливий статус Придністров’я, а також дозволив розширити переговорний формат з врегулювання конфлікту «5+2». У ньому брали участь 5 сторін – Молдова і Придністров’я як сторони конфлікту, Україна та Росія як посередники і гаранти, ОБСЄ як посередник, а також ЄС та США як спостерігачі.
Важливою віхою у діяльності формату «5+2» стала зустріч у Берліні на початку червня 2016 року. На ній сторони розробили протокол, у якому було погоджено конкретні питання. Серед них – відновлення телефонного зв’язку через Дністер, обговорено механізми для визнання дипломів університетів Придністров’я, порядок пересування автомобілів з придністровськими номерами.
У 2017 році було відкрито відновлений ще у 2000 році, але закритий міст через Дністер поблизу сіл Гура Бикулуй та Бичок. Однак, реалізація «Берлінського протоколу» у повному обсязі не відбулась через невиконання Придністровською стороною своїх зобов’язань.
Після початку повномасштабної агресії Росії проти України у лютому 2022 року, консультації у форматі «5+2» практично не проводяться. Наразі Кишинів надає перевагу неформальним переговорам з представниками Придністров’я у форматі «1+1».
Інтереси України
Україна з початку Придністровського конфлікту виступає за відновлення територіальної цілісності Молдови. З 2014 року актуальність «придністровської проблеми» для України різко зросла, адже Придністров’я з російськими «миротворцями» становило реальну загрозу для Одещини.
Пункти пропуску через придністровську ділянку кордону з початком повномасштабної війни не функціонують – лише у жовтні 2023 року було відкрито залізничний пункт пропуску «Кучурган-Первомайськ». Росія, час від часу намагаючись «розкачати» Придністров’я, змушує Україну тримати поблизу тієї ділянки кордону сили, необхідні для відбиття ймовірної загрози передусім для Одеси.
У квітні 2022 року у Придністров’ї відбулась серія «терактів», у яких Росія безуспішно намагалась звинуватити Україну. Зокрема, було пошкоджено будівлю так званого Міністерства держбезпеки у Тирасполі та підірвано антени телерадіотрансляцій. Виконання цих провокацій забезпечували представники штабу ФСБ, де навчають та координують кадри для нелегальної роботи по регіону, до якого входить і південь України.
З весни 2022 року з Києва лунали натяки про можливе розв’язання Придністровського конфлікту силовим шляхом – лише необхідне запрошення від Кишинева. У випадку реалізації такого сценарію Україна б нейтралізувала потенційну загрозу з північного заходу, стабілізувала безпекову ситуацію, ліквідувавши «сіру зону», а також могла б отримати пристойний обмінний фонд у вигляді російських «миротворців» та доступ до складів у Ковбасній.
Інтереси Румунії
Румунія розглядає Молдову як частину свого культурно-історичного простору. Однак мова про реалізацію ідеї «унірі» – об’єднання Молдови та Румунії у одну державу – не йде. Адже подібні ідеї, по-перше, різко сприймаються всередині як румунського, так і молдовського суспільства, а, по-друге, можуть спровокувати Росію на «захист російськомовного населення», чим все частіше намагаються маніпулювати наближені до Росії діячі в обох країнах, або, як мінімум, на визнання «Придністровської Молдавської Республіки». Тому більш реалістичним для Румунії є варіант євроінтеграції Молдови.
Одним із пріоритетів Румунії є нейтралізація загрози з боку Росії у регіоні, пов’язаної з перебуванням у Придністров’ї російських «миротворців». Це є пріоритетом і для України. Ще у 2010 році, за міністра Теодора Баконскі, МЗС Румунії висловлювало підтримку пропозиції Молдови трансформувати миротворчі сили Придністров’я у багатонаціональну цивільну місію з міжнародним мандатом.
В умовах російсько-української війни для Румунії важливою є співпраця Україною задля сприяння відновлення територіальної цілісності Молдови та виведення з Придністров’я російських військ. При цьому Румунія прагне уникнути таких сценаріїв, що дестабілізують ситуацію у Чорноморському регіоні. Тож румунська сторона, як і Молдова, відкидає військовий варіант вирішення Придністровського конфлікту.
Придністров’я у планах Росії
Для Росії Придністров’я – це, передусім, якір, мета якого втримати Молдову зокрема та Східну Європу загалом у орбіті «русского мира». Реалізовуючи стратегію «збирання земель», Кремль на початку повномасштабного вторгнення до України робив ставку на активну участь Придністров’я. Згідно з планами Росії, її війська мали захопити південь України та створити сухопутний коридор до Придністров’я.
Влітку 2022 року, згідно з документами, що потрапили до рук молдовської спільноти журналістів-розслідувачів RISE Moldova стало відомо, що російські спецслужби розглядали варіант приєднання Придністров’я внаслідок утворення коридору через південь України надто ризикованим. План мав реалізуватися через серію референдумів, які б змусили молдовське населення, попередньо підготовлене проросійськими політичними силами, максимально посилити російський вплив. Головним виконавцем цього задуму у Молдові мав стати Ілан Шор – олігарх-утікач, однойменну партію якого у 2023 році було визнано неконституційною. Проєкт також передбачав можливість створення молдовського уряду в екзилі та добровольчих батальйонів для війни з Україною на боці Росії.
Їх, до, речі, крім самої Молдови, планувалось набирати також зі «звільнених» українських Бессарабії та Буковини. Для реалізації проєкту необхідно було створити у Молдові мережу ГО, афілійованих з «Россотрудничеством» і «Роскогрессом». Обидві організації єпотужними інструментами просування російських інтересів закордоном, які під виглядом гуманітарних та культурних проєктів проводять підривну та шпигунську діяльність. У 2023 році у відкритому доступі зʼявився документ під назвою «Стратегічні цілі Російської Федерації в Республіці Молдова». Згідно з ним, Росія планує максимум до 2030 року отримати повний контроль над Молдовою та дистанціювати її від євроатлантичних структур. Стратегія базувалась на трьох сферах впливу: військово-політичній, економічній та гуманітарній.
До першої входили наступні завдання: нейтралізувати ініціативи Молдови щодо ліквідації російської військової присутності у Придністров’ї та змусити офіційний Кишинів відмовитись від економічного та політичного впливу Придністров’я.
Щодо економічного тиску, то Росія має намір зберегти об’єми і правову базу для поставок російського газу до Молдови. Він, як відомо, постачається через те ж Придністров’я. До 2030 року Росія планує підвищити рівень залуеності Молдови у Євразійському економічному союзі та мінімізувати використання долара або євро у зовнішньоторгівельних розрахунках між Молдовою та Росією.
До 2030 року Росія прагне забезпечити зближення Кишинева і Придністров’я за принципом збереження територіальної цілісності. Та перед тим забезпечити різко негативне ставлення населення усієї Молдови до ЄС та НАТО, у тому числі через широку присутність російських медіа і присвоєння російській мові статусу мови міжнаціонального спілкування – такі завдання окреслені у «гуманітарній» частині документу.
Кишинівсько-Тираспольський трек
Основними акторами у врегулюванні Придністровського конфлікту виступають Кишинів та Тирасполь, які найбільш зацікавлені у його швидкому та безболісному врегулюванні. Росія, незважаючи на бажання зберегти свій вплив на регіон, втрачає свій імідж «миротворця», особливо після прийняття 2 березня 2022 року Генасамблеєю ООН резолюції, у якій Росію визнано агресором. Тому вона не може брати участь у переговорах у форматі «5+2». Наразі контакти між Кишиневом та Тирасполем відбуваються у форматі «1+1».
За 30 років існування «Придністровської Молдавської Республіки» відносини між Кишиневом та Тирасполем з ворожих переросли у прагматично-ділові. Придністровські підприємства можуть легалізуватись, отримавши реєстрацію на підконтрольній Кишиневу території, та продавати продукцію без зборів до молдовського бюджету. Ще до 2022 року головними торгівельними партнерами Тирасполя був Кишинів та країни Євросоюзу, а також Україна.
Ключовим економічним гравцем Придністров’я є холдинг «Шериф». Основними торгівельними партнерами для регіону є Росія, на яку припало понад 38% загального обороту у першій половині 2024 року; Молдова, Україна, та держави ЄС, передусім Румунія. Для ведення своєї діяльності холдинг використовує молдовську інфраструктуру та митницю, тож має підтримувати зв’язки з офіційною владою Молдови.
Бюджетоутворюючим підприємством ПМР є МолдГРЕС – найбільша теплоелектростанція Республіки Молдова, що знаходиться на підконтрольній Тирасполю території. 100% акцій цієї електростанції належать російській Интер РАО ЕЭС, яка отримала їх у 2008 році. На 2023 р. саме МолдГРЕС залишалась основним джерелом електроенергії у державі – 87,4% від загального об’єму.
МолдГРЕС генерує електроенергію на основі російського газу, який постачає АТ «Молдовагаз», половина акцій якого належить російському «Газпрому». Електростанція платить за газ до бюджету Придністров’я за набагато меншою ціною, ніж відпускна ціна «Молдовагаз».
Виплати МолдГРЕС за спожитий газ підтримують тираспольський режим, складаючи понад третини його бюджету. А, враховуючи, що МолдГРЕС зареєстрована у Кишиневі, усі борги за спожитий російський газ у Придністров’ї лягають на плечі офіційної влади Молдови.
Постачання газу до Молдови з Румунії, активніше використання можливостей Трансбалканського коридору, а також завершення контракту на прокачку газу між «Нафтогазом» і «Газпромом» з припиненням транзиту може позбавити Придністров’я головного джерела фінансування.
Інтеграція
Незважаючи на зростаючий тиск, Придністров’я обережно ставиться до повного повернення під юрисдикцію Кишинева. Причина цього полягає у бажанні місцевих політично-кримінальних еліт зберегти свій вплив, а, головне, активи. І поки «президент ПМР» Вадим Красносельський чи власник місцевої бізнес-імперії «Шериф» Віктор Гушан не матимуть гарантій недоторканості від Кишинева, вони всіляко затягуватимуть переговори щодо інтеграції.
Як показав провал провокацій з «терактами» 2022 року воювати придністровці зовсім не бажають. «Миротворчі війська» та так звану армію Придністров’я складають переважно особи, які йшли до армії не для того, щоб воювати, а заради стабільного заробітку, варіантів якого у регіоні не так вже й багато.
З іншого боку, Кишинів теж не поспішає тиснути на Тирасполь, щоб не спровокувати ексалацію. При цьому силове вирішення конфлікту влада не розглядає взагалі.
Разом з тим, інтеграція Придністров’я у поточному вигляді несе для Молдови багато ризиків. Кишинів автоматично отримує велику кількість проросійських громадян. Інформаційний вплив Росії, який вона проводить через різноманітні політичні партії, досі є суттєвою загрозою для євроінтеграційного курсу Молдови – це яскраво продемонстрували президентські вибори 2024 року. Населення Придністров’я, що отримає право голосу на виборах, посилить вплив проросійських партій.
Крім того, економіка Придністров’я без живлення російським газом приречена на крах. Тож, відновлюючи контроль над Придністров’ям, Молдова отримає економічно занедбаний регіон, з великою часткою пенсіонерів (близько 30% населення), який потребуватиме реконструкції.
Тактика очікування
Молдова зайняла вичікувальну позицію стосовно врегулювання Придністровського конфлікту. Силовий сценарій офіційний Кишинів не розглядає, однак непрямо посилює тиск на Тирасполь, приєднується до до санкцій проти Росії та шукаючи інші джерела поставки природного газу.
Для еліт Придністров’я важливо зберегти свої капітали та вплив у регіоні, а також отримати безпекові гарантії від Кишинева. Переспектива стати частиною Росії їх не приваблює, адже ділитись активами з російськими олігархами вони не планують.
Для Росії важливо зберегти свій вплив на Придністров’я і не допустити аргументованого тиску з боку Кишинева (за, можливо, підтримки євроатлантичних структур) щодо виведення з регіону російcьких військ. Тому переговори про транзит газу через територію України, цілком ймовірно, продовжаться. Крім цього, Росія відводить Придністров’ю важливе місце у довгострокових планах із встановлення контролю над усією територією Молдови. Адже Республіка Молдова з неврегульованим придністровським конфліктом у складі ЄС гіпотетично може стати своєрідною російською проксі у організації.
Румунія, що представляє не лише Європейський Союзу, але й східний фланг НАТО, зацікавлена у ліквідації військової присутності Росії у Чорноморському регіоні та, відповідно, ліквідації російської загрози. Та активного залучення до врегулювання Придністровського конфлікту Румунія не демонструє.
Ірина Вишня
