Автор: Ірина Вишня, к.і.н.
Поява «ПМР» – де-юре частини Молдови, а де-факто проросійський анклаву, та її тривале існування стали наслідком «гібридного» економічного та військового втручання Москви, що відповідає геополітичним прагненням Росії у Східній Європі в цілому, та у Республіці Молдова, зокрема. Як держава не визнається ніким, крім російських маріонеток Абхазії та Південна Осетія, а також нещодавно ліквідована Карабахська республіка.
Територія Лівобережжя Дністра, яка у 1924-1940 роках входила до складу Української РСР, почала активно використовуватись Москвою як «утримуючий» фактор на рубежі 80-90х років минулого століття, коли у Молдовській РСР розвивались демократичні та прорумунські настрої. Це загрожувало витісненню інтересів Росії з регіону. Тож підтримка «незалежності» ПМР є одним із низки епізодів підтримки Росією сепаратизму на території СРСР, який стрімко розпадався. А у подальшому ця підтримка дозволила впливати на внутрішню та зовнішню політику вже незалежної Молдови.
Придністровський регіон включає у себе 5адміністративних райони, а також міста Тирасполь та Бендери. За результатами адміністративної реформи, проведеної Молдовою у 2001 році, Придністров’я, як і Гагаузія, є автономним регіоном у складі Республіки Молдова.
У придністровському конфлікті етнічний компонент не є визначальним, адже на його початок на Лівобережжі Дністра майже у рівних пропорціях проживали молдовани, українці та росіяни. Основний фактор – «російськомовне населення». Тож, коли 31 серпня 1989 року. у МРСР було прийнято Закон про офіційну мову, згідно з яким офіційною стала мова титульної нації – молдовська (румунська), населення Придністров’я на це відреагувало різко негативно.
На знак протесту проти політики Кишинева у 1990 році Придністров’я проголосило про свою незалежність та входження до СРСР як Придністровська Молдавська Радянська Соціалістична Республіка.
Придністровський конфлікт досі перебуває у «замороженому» стані і є невирішеним.
Чому Україна зацікавлена у вирішенні «придністровського питання»?
Україна з самого початку активно виступала за врегулювання придністровського конфлікту, адже східний кордон невизнаної ПМР фактично є східним кордоном Молдови з Україною. Цей фактор становив значну загрозу економіці України, її безпеці та міжнародному престижу. Через неврегульований українсько-молдовський кордон зловмисники перевозили контрабанду, наркотики, озброєння тощо. Крім того, внаслідок конфлікту виникла реальна загроза здоров’ю та життю українського населення дотичних територій та українських службовців. Придністровці у складі озброєних груп неодноразово порушували українсько-молдовський кордон, заїжджаючи углиб території України на бронетехніці, що загрожувало Україні міжнародним конфліктом; озброєні групи нападали на жителів прикордонних населених пунктів України, здійснювали грабежі та нальоти.
«Уряд» сепаратного Придністров’я, розбудовуючи державні ознак, одразу по закінченню бойових дій у 1992 року, відразу заходився шукати в України економічної та збройної підтримки та демаркації кордону між Україною та «ПМР». У відповідь представники Тирасполя почули офіційну позицію України щодо вирішення придністровського конфлікту: безумовна повага до територіальної цілісності та суверенітету Республіки Молдова у кордонах колишньої Молдовської РСР. Навіть аргумент, що у 1924-1940 роках. територія Придністров’я була у складі Української РСР і традиційно значна кількість українського населення у цьому регіоні, не змінив офіційної позиції України. Тому на різноманітних міжнародних майданчиках українська сторона називала І. Смірнова (першого «президента») не інакше як «голова адміністрації» або «лідер» Придністров’я, уперто уникаючи визначення «президент», на відміну від Росії.
Яка роль України у врегулюванні Придністровського конфлікту?
Україна як посередник брала участь у переговорному процесі Кишинева та сепаратного Тирасполя на всіх рівнях та стала учасницею підписання багатьох документів у цій якості між сторонами придністровського конфлікту. До речі, про допомогу у врегулюванні Україну спершу попросив саме Тирасполь. Але, допоки Кишинів офіційно не запросив українську сторону взяти участь у перемовинах, Київ не втручався активно у конфлікт.
У березні 1992 року Верховна Рада України, за 4 дні до встановлення дипломатичних відносин з Республікою Молдова, виразила серйозне занепокоєння у зв’язку з крайнім загостренням ситуації у Придністров’ї та підтвердила свою готовність сприяти мирному врегулюванню конфронтації.
Офіційну позицію України щодо придністровського конфлікту дещо ускладнювала участь у ньому українських добровольців: упродовж «гарячої фази» конфлікту на боці невизнаної ПМР воювали приблизно 350-500 бійців УНА-УНСО Метою своєї діяльності у цій війні українські націоналісти вбачали утворення проукраїнської республіки на сепаратній молдовській території. У тому, що їх плани не здійснились, добровольці УНА-УНСО звинувачували українську владу, яка підтримала цілісність Молдови.
Участь України відбувалась у різноманітних форматах: у Об’єднаній контрольній комісії (ОКК), створеній у 1992 році; у транзиті 14-ї армії РФ з Придністров’я до Росії через свою територію задля виведення їх з території Республіки Молдова; як посередник з 1996 року; у надсиланні своїх військових спостерігачів.
Чи пропонувала Україна власні плани врегулювання Придністровського конфлікту?
Після того, як 2003 провалився план «асиметричної федерації» Д. Козака (який, до речі, у 2014 році став куратором анексованого Криму в уряді РФ), .який загрожував єпроінтеграційним планам Молдови, президент України В. Ющенко у квітні 2005 року запропонував свій план врегулювання придністровського конфлікту під назвою «7 кроків до демократії». Він містив основні принципи, на яких мав засновуватись якісно новий формат відносин між Кишиневом та Тирасполем: демократизація, заміна російських миротворців міжнародними силами, моніторинг підприємств Придністров’я, які можуть виготовляти воєнну продукцію, моніторинг представниками ОБСЄ придністровської частини молдовсько-українського кордону.
Статус, який новий план пропонував Придністров’ю – розширена автономія. Пізніше, 16-17 травня 2005 р, було проведено п’ятисторонню зустріч у м. Вінниця, де українська сторона запропонувала «План з вирішення придністровського конфлікту», базований на «7 кроках до демократії». Цей план передбачав створення Тирасполем умов для розвитку демократичної політичної системи і проведення демократичних виборів до «Верховної Ради Придністров’я» під наглядом України, РФ, США, ЄС, ОБСЄ та Ради Європи; введення миротворчого контингенту ОБСЄ; розширення участі українських спостерігачів; проведення міжнародного моніторингу придністровських підприємств, що належать до військово-промислового комплексу та центральної ділянки українсько-молдовського кордону; надання Придністров’ю статусу автономної республіки з широкими повноваженнями у складі Молдови.
На зустрічі у Вінниці було підтримано ініціативу Молдови з залучення до переговорного процесу США та ЄС. Таким чином, з 2005 року переговори з врегулювання придністровського конфлікту почали проходити у форматі «5+2» (Молдова і Придністров’я – сторони конфлікту, Україна, Росія, ОБСЄ – посередники, ЄС та США – спостерігачі).
Втім, ініціатива В. Ющенка не втілилася до життя через позицію Росії та невизнаної ПМР, які розглядали Помаранчеву революцію в Україні як загрозу власній національній безпеці. Це змусило Молдову та Україну перейти до односторонніх дій стосовно Придністров’я за підтримки США, ЄС та ОБСЄ.
Як захистити кордон?
З березня 2006 р. Україна почала втілювати молдовсько-український договір про фактичне відновлення митної юрисдикції Молдови над придністровською ділянкою кордону. Придністров’я відразу заявило про «блокаду» та «економічну смерть на виплат», але Тирасполь доволі швидко був змушений погодитись на легалізацію економічних структур Придністров’я центральною владою у Кишиневі.
Зважаючи на такі успіхи, українська сторона вирішила піти ще далі: у червні 2006 р. Міністр закордонних справ України Б. Тарасюк запропонував розширити існуючий формат переговорів з врегулювання придністровського конфлікту, запросивши Румунію, яка була виключена з чотирьохстороннього формату влітку 1992 р. на вимогу Москви і Тирасполя. Така ініціатива знову була розкритикована Росією та Тирасполем, які заявили, що Б. Тарасюк – «агент США».
У 2011 році урядами Молдови та України було укладено Угоду про спільне патрулювання українсько-молдовського кордону, основним завданням якої стало нівелювання дестабілізаційного впливу «сірої зони» – Придністров’я. Уперше у якості експерименту спільне патрулювання українських та молдовських прикордонників відбулось у міжнародному пропуску для автомобільного сполучення «Россошани – Брічень». Цей експеримент став пілотним проектом для запровадження спільних пропускних пунктів у сімох пунктах на спільному кордоні. Перетин кордону почав займати на 35-40% менше часу, ніж раніше.
З початком російської агресії проти України
2014 рік ознаменував собою новий етап українсько-молдовських відносин у контексті врегулювання придністровського конфлікту. Анексія Кримського півострова та активна підтримка сепаратистського руху на Донбасі змусила Україну по-новому поглянути на придністровськийконфлікт, надавши йому нової значущості, адже такі дії з боку Росії стали поштовхом для політичної активності у невизнаній ПМР. За 2014 – першу половину 2015 років кількасот російських миротворців на лівобережжі Молдови істотно наростили свою боєготовність. «Президент ПМР» Є. Шевчук у листопаді 2015 року зробив гучну заяву про те, що Тирасполь може самостійно визначити свою долю за допомогою референдуму, натякаючи на кримський сценарій.
Вторгнення російських військ на територію України поставило під загрозу цілісність української держави, яка опинилась між активним фронтом на сході та замороженим конфліктом на південному заході. Зважаючи на розташування у Придністров’ї військ РФ, що могло б загрожувати відкриттям нового фронту протистояння України та Росії, український уряд 21 травня 2015 року. в односторонньому порядку денонсував угоду між урядом України та урядом РФ про транзит через територію України російських військових формувань.
По суті, роль Придністров’я у геополітичних реаліях після 2014 року. передбачалась як додаткового плацдарму Росії у районі Чорного моря для протистояння євроатлантичним інтеграційним намірам України та Молдови. Увесь час АТО/ООС зберігався фактор прихованої погрози для України, з можливістю відкриття нового фронту з «зеленими чоловічками» РФ, та Молдови. Остерігаючись провокацій з боку підконтрольного Росії Придністров’я, Україна зміцнилапозиції Збройних Сил по усьому кордоні з Молдовою. Тирасполь розцінив це як загрозу нападу України.
Враховуючи це, Україна та Молдова активізували діяльність з врегулювання проблем, пов’язаних з існуванням Придністров’я. У листопаді 2015 року між жержавами було підписано дві угоди з транскордонного співробітництва для спрощення і прискорення переміщення через спільний державний кордон.
Придністров’я після лютого 2022 року
Повномасштабна війна Росії проти України максимально загострила загрозу для України з боку Придністров’я. Згідно із задумом Кремля, російський десант мав висадитись на Одещині. За успішної операції війська РФ могли з’єднатись з «миротворцями» у Придністров’ї та не лише відрізати Україну від моря у районі Одещини, але й загрожувати державності Молдови. Однак потоплення флагману ЧФ РФ крейсера «Москва» 14 квітня 2022 року унеможливило реалізацію цього наміру. Протягом квітня-травня того ж року відбулась низка інцидентів у Придністров’ї, які мали б стати приводом для відкриття «другого фронту» у війні Росії проти України. Аби змусити Молдову та Україну активніше реагувати і звинуватити їх потім у агресії, представники Придністров’я у липні 2022 року навіть наголосили, що планують стати частиною Росії. Однак, бажаного результату ці провокації не принесли ні Придністров’ю, ні Росії.
Під час наради щодо захисту національних інтересів держави в умовах воєнного стану 26 серпня 2022 року президент України В. Зеленський доручив розробити посилення кордону України та Молдови на ділянці Придністров’я.
На 2023 рік кількість «миротворчих» сил на території РМ становила 450 осіб. Очільник Придністров’я Л. Манаков тоді наголосив на необхідності збільшити кількість «миротворців» до 3100 осіб, у т.ч. за рахунок російських громадян, які проживають у регіоні. Втім, прес-секретар Путіна Д. Пєсков повідомив, що у Росії «поки нема відповіді на прохання збільшити кількість військових у невизнаному Придністров’ї».
Перспективи врегулювання
На сьогоднішній момент врегулювання Придністровського конфлікту здається непевним. Сторони чекають на завершення та результати російсько-української війни. Силами міжнародних організацій, як-от ОБСЄ, ООН чи ЄС врегулювати конфлікт не вдасться через їхню неефективність. Перетворення його на «гарячу фазу», як цього прагнула Росія після лютого 2022 року, за 2,5 роки повномасштабної війни не відбулось – ні Молдова та Україна, ані Придністров’я не зацікавлені у силовому варіанті.
Існує кілька можливих сценарії розвитку конфлікту у Придністров’ї: 1) інтеграція з Молдовою (зацікавлені – Молдова, Україна, ЄС, США). У цьому випадку Придністров’ю надається широка автономія, Росія зберігає частковий вплив на регіон, ЄС позбавляється одного з невирішених конфліктів на своїх кордонах; 2) «розмороження» у різних варіаціях, найімовірніша з яких – «м’яке розмороження» у форматі поглиблення інтеграційного співробітництва Молдови та ЄС. Цей варіант буде супроводжуватись вимогами остаточного виведення російських військ з території Молдови. Саме такий сценарій підтримує Україна; 3) збереження теперішнього «підвішеного» стану Придністров’я – як найбільш вигідна Росії.
«Заморожений» на території Молдови конфлікт внаслідок підтримки Росії залишається нерозв’язаним; зберігається ймовірність поновлення збройного протистояння. Де-факто окупація Придністров’я та українських регіонів супроводжується практичним вилученням цих територій з регіональних, європейських та світових соціально-економічних процесів. За умов постійної підтримки з боку Росії, ці території стають мілітаризованими закритими зонами, що слугують здебільшого для забезпечення геополітичних потреб Москви.
